Нео Язичництво

Матеріал з Інциклопедії — вільної від здорового глузду енциклопедії
Перейти до: навігація, пошук

Нео Язичництво (або неоязичництво, чи рідно(з)вір'я) — специхвічний реліґійний рух що полягає у вірі (чи удаванні віри) у слов'янських богів. Не українських богів, бо українським Богом (чи то пак Ффеосом) є Той, кого нео-язичники люто ненавидять. Можна його поділити на дві категґорії: справжнє неоязичництво (що полягґає у щирій вірі в слов'янських богів і вмінню помічати їхній вплив на власне життя) та ягичництво (видавання власних придуркуватих вірувань або релікійних уявлень за ісконну віру предків). Причому друге можна назвати квазіреліґійним явищем, оскільки вкрай сумнівно, що його адепти щиро вірують у тих богів.

Справжні язичники закіньчилися десь приблизно 900 років тому, тому язичницька традиц'я перервалася. Нові прихильники язичництва стали з'являтися у 19-20 століттях, причому ягичники стали зьявлятися у 50-х роках після того, як Юрка Миролюбов намалював на папері знайшов “Велесову Книгу”, котру видав за ісконно слов'яньське джерело духовних знань.

Спіййні риси всіх нео- (не морфео- і не тринити-) язичників[псув.]

Вони вірують і у деяких тих богів, що вигадані у 19-20 століттях. У них уже інші уявлення про слов'янських кумирів, тобто ідолів (не вважають, що у ідолі міститься божество, а вважають ідол його спростєним зображенням). Значна їх частина люто ненавидить жжж**** (гебрайоїв), але багато цих “ненависників” мають обрізаний дітородний оргґан, що і не дивно: гебрайої прагнуть мати своїх людей і серед борцунів за “ісконну слов'яньськісьць”.

Визначальні ознаки ягичників[псув.]

Про них чи не найцікавіше писати. Це та публиха, від котрої чи не найчастіше живіт болить. Причому від сміху. Про неї мо'на розказувати нескінцєнно, бо є над чим тухнути (сміятися).

У охвіційну історію не вірять, бо ради-кальні невігласи самі себе вважають мегґаофігєнними іцториками. Правдивою історією вважають лише власні хвантастичні вигадки про минуле слов'ян, тому справжні відомості про їхнє минуле викликають у цих людей несамовитий бат-го’ирт (тобто дупний біль).

Вважають, що такі боги, як Леля та Лада були у давніх слов'ян, хоча охвіційні джерела нічого про це не знають. А своїх інакодумців вважають аґентами жжж*** і звинуватюють у антислов'янській діяльності (як казють, на злодієві шапка горить).

Ствердюють, що у слов'ян було кастове суспільство, як в Індії, але крім Індії ніде не було каст (навіть у Елладі та давній Персії). Ненависні ягичникам візантійські історики на власні очі побачили і переконалися, що у слов'ян було народоправ'я (тобто політичний лад, кращий за сучасну демокрадію) і ніяких каст у них не бачили. Тому, якби який-небудь Прокопій Кесарійський чи Костя Багрянородний зіткнувся з ягичником, то би люто з нього ржав і називав того віруна придурком і мав би на те всі підштави. Бо каста — це замкнута суспільна верства, представники котрої з іншими кастами не спілкуються і не одружуються.